|
Решетилівська центральна районна бібліотека
|
|
Бібліотека на сторінках прест |
|
Саме такими вони залишилися в пам’яті молодого студента-філософа. А ще, скаже він пізніше, «Валерій Олексійович Босенко, Михайло Андрійович Булатов, Ігор Валентинович Бичко були надзвичайно вимогливими викладачами в Київському університеті. Разом з тим вирізнялися демократизмом, підштовхували нас до самостійної праці, до власних висновків, які, можливо, інколи й не збігалися із загальними тодішніми «одобрямсовськими». Саме це, до речі, допомогло мені потім і в житті.» І як висновок: «Кожен ліпив із нас, сироглиняних сільських хлопців, зокрема із мене, тих, ким ми стали сьогодні. …То лише пишеться так: «дорога життя», і уявляється обов’язково рівнина, без перепон і віражів. Насправді ж буває зовсім по-іншому. І вміння відстояти себе, свою думку науковцеві, власне, як і представникові будь-якої іншої професії, потрібно не менше, ніж розум і фахові навички.» Часу на щось інше, крім навчання, не було взагалі. Лише короткий перепочинок під час канікул… І от в один з таких чудових літніх днів він зустрічає її. Людмила була справді дуже вродливою, щоб її не помітити. Вони одружуються . Народжується донька Віка. Очевидно, прийдеться змінювати спосіб життя. До цього, як і до всього іншого, він ставиться серйозно і виважено: якщо в нього сім’я, то він повинен жити з сім’єю разом , щоб більше уваги приділяти своїм близьким. А житло ? В серпні 1972-го він переходить навчатися на заочне відділення і починає працювати вчителем історії Фарбованської середньої школи Яготинського району на Київщині, а через рік талановитого і енергійного заочника призначають організатором позакласної і позашкільної роботи – заступником директора школи з виховної роботи. Як і скрізь, працює з віддачею і багато. Уроки власні будує цікаво і різноманітно, реорганізовує історичний кабінет, налагоджує пошукову роботу, стінну пресу школи. Одночасно відмінно складає екзаменаційні сесії в університеті. Так проходить три роки. Володимир Олександрович з відзнакою закінчує Київський державний університет, одержує рекомендацію вченої ради для вступу до аспірантури і направлення на роботу в Полтавський педагогічний. Отже, шкільний трьохрічний період роботи закінчився. Здається, всього три роки, але молодий філософ вже висновки зробив. Він зрозумів суть роботи педагога, зокрема, сільського учителя. І цей досвід Володимир Олександрович запам’ятає на роки. Так, в нього все виходило, його роботі давали високу оцінку, пропонували залишитись, щоб очолити школу… Але…Ні!. Він прагнув більшого і відчував, що може досягти чогось значущого, бо на це здатен. А ще зрозумів, що головною бідою школи є не самодостатній учитель. Потрібно краще готувати учителя, давати йому більше знань, виробляти вміння і бажання самостійно їх здобувати. Переїзд на Полтавщину був пов’язаний ще і з особистою драмою. Пройшло перше захоплення – і довелось визнати, що то було тільки захоплення, як це нерідко буває, а спільного духовного єднання немає. «Не та то була людина»,- зробить згодом він м’який висновок. Довелось розлучитись. Добро хай осяює мудрість чола, Хай воля пізнання розгортує дії, Хай совість весніє, хай світ молодіє, Хай вітер зеленим своїм язиком Підтверджує сонця весняний закон: Жити. Творити. Світ берегти. Світити людині на цілі світи. І. Драч ВІД ЛАБОРАНТА ДО РЕКТОРА 2-е вересня 1975 Володимир Олександрович Пащенко зустрів у Полтавському педагогічному інституті ім.В.Г.Короленка на скромній, непримітній, далеко не престижній, як на випускника-відмінника філософського факультету столичного університету, посаді. « Я опинився,- скаже він потім, - на найнижчій посаді, яка була вільною, - лаборанта. Які тільки школи я не пройшов у педінституті! Але першою все ж була посада лаборанта.» Кажуть, що жоден студент не плекає мрії стати ректором вищого навчального закладу, але в житті випадає так, що хтось з колишніх студентів мусить все ж ректором стати. А щодо лаборанта, то не кожен лаборант стає ректором, а ще рідше, майже неможливо, щоб майбутній ректор розпочинав свою кар’єру з посади лаборанта. А у Володимира Олександровича сталося якраз так. Але то ж був він, і якщо він пройшов цей шлях, то справді був непересічною особистістю. Так, зрештою, сталося. А на той час ні подібних планів, ні навіть мрій у скромного лаборанта кафедри філософії не було. Не можна сказати, що ця посада не була відповідальною. Вона була дуже значущою на своєму рівні, вимагала багато зовсім непомітної, здавалося, непотрібної роботи. Втім, висока відповідальність і працездатність, уміння реалізовувати себе на будь-якому робочому місці приносять свої плоди. Ці його риси стилю роботи, рівень теоретичної підготовки, а потім достатня контактність у відносинах помічаються. Через рік він стає асистентом цієї ж кафедри , невдовзі - старшим викладачем і заступником декана філологічного факультету, факультету «наречених». Приблизно в цей же період Володимир Олександрович розпочинає публікуватися. Спочатку на обласному рівні. Першою, а, отже, і пам’ятною, звичайно, була стаття в «Зорі Полтавщини» від 17 листопада 1976 року з досить промовистою, як на сьогодні, дещо прямолінійною назвою «Модернізм не прикриє облуду. Розум проти релігії». Підкреслимо, що вона була першою, і як і всі перші події в людському житті виглядала не досить зграбною, що є, таким чином, цілком природнім. З іншого боку, жорстка цензура, яка панувала відносно друкованого слова (і не лише слова!) , а скрізь в ті, комуністично-радянські часи не могла допустити її інакшою. У цей час Володимир Олександрович багато часу віддає не тільки адміністративній роботі, а і читанню лекцій по лінії товариства «Знання», стає позаштатним лектором обкому Компартії України, тісно співпрацює з обласним Будинком політосвіти, часто виступає перед слухачами Університету марксизму-ленінізму при обласному комітеті партії. Протягом 1979-1981 років з- під його пера виходять численні Методичні рекомендації з питань атеїзму і релігієзнавства. Отже, стає зрозумілим і напрям його спеціалізації як суспільствознавця: атеїзм і релігія. Ми можемо тільки припускати мотивацію вибору цієї тематики . З одного боку допитливий розум молодого викладача не міг розминутись з цим глибинним і вічним пластом ідеології, а з іншого – така тема могла стати «безпрограшним» варіантом в наукових дослідженнях, якщо не виходити за рамки дозволеного в системі ідеологічної політики КПРС. І потрібно сказати, що і тут все в нього виходить блискуче. Незабаром в своїй статті «Конкретно, переконливо, комплексно», що з'являється на початку 1984 року в журналі «Людина і світ», тодішній секретар Полтавського обкому партії І.Ю.Горобець, , який відав питаннями ідеології назве В.О. Пащенка «кращим атеїстом-пропагандистом». Вступає в аспірантуру(заочно) при інституті філософії АН УРСР, що свідчило про серйозність наукових претензій молодого дослідника. Знову, як і в студентські роки, хронічно не вистачає часу. Адміністративна посада в інституті, читання лекцій, безліч громадських доручень, лекторська робота в товаристві «Знання», заочна аспірантура - все це вимагало і уміння раціонально розпорядитись часом, і повної віддачі моральних, інтелектуальних та фізичних сил, і немалої сили волі . Та все ж якраз в цей період відбуваються знакові подіїї і в особистому житті. Тут не можна сказати, що вони зустрілися випадково. Вони майже два роки сиділи в одному кабінеті в деканаті філологічноного факультету. Він, вічно заклопотаний «помічник» декана О.Д.Бондаревської, без відпусток, тому що влітку зайнятий у приймальній комісії, єдиний, як їй говорили подруги, «серйозний чоловік» на факультеті, і вона, секретар деканату, юна красуня-полтавчанка, яка і гадки не мала спочатку, що її особиста доля тут, поруч. Тим більше, що це не було кохання з першого погляду. Спочатку він нічим позитивним не тільки не привертав уваги, а швидше навпаки - відвертав: ті, здавалося, «вічні джинси і кросівки», все кудись поспішає, бігає… А він… Він її примітив давно, з самого початку, але.. Тут на заваді стали і власний невдалий сімейний досвід, і її молодість, врода… Та все ж наважився і призначив перше побачення. В затишному «Струмку», там, на площі А.В.Луначарського. І … зачарував розумом і увагою. Коли Валентина підійшла до його столика в кафе, то була вражена: на столі лежав велетенський букет білих троянд… Незабаром вони одружилися . З'явився син Олександр, і пішли сімейні будні. Нарешті Володимир Олександрович закінчує роботу над дисертацією «Науковий атеїзм в системі ціннісних орієнтацій особистості в умовах розвинутого соціалізму» під керівництвом Є.К.Дулумана , успішно її захащає, і рішенням Ради при Інституті філософії АН УРСР від 3 травня 1983 року присуджується учений ступінь кандидата філософських наук, а восени йому вручають відповідний диплом. Захист дисертації відкривав нові, значно ширші можливості для занять наукою, для публікацій і для кар’єрного зросту. Невдовзі він стає доцентом кафедри марксистсько-ленінської філософії, деканом історичного факультету, а дещо згодом - секретарем парткому педінституту і завідувачем кафедри . Користується бездоганною репутацією. Нижче Має понад 30 друкованих праць, часто виступає в обласній періодичній пресі, на обласному радіо з лекціями і бесідами з атеїстичних тем, працює викладачем університету марксизму-ленінізму при Полтавському обкомі Компартії України, позаштатним лектором міськкому партії і лектором обласної організації товариства «Знання».Дисциплінований, морально стійкий, достатньо володіє організаторськими здібностями». З 1985 року Володимир Олександрович - проректор з навчальної частини педагогічного інституту, знаходиться в резерві на заміщення вакантної посади ректора.
|
