|
Решетилівська центральна районна бібліотека
|
|
Бібліотека на сторінках прест |
|
У березні 1987 року Володимира Олександровича Пащенка запрошують на роботу в обласний комітет партії на відповідальну посаду завідувача відділом науки і навчальних закладів. Час то був дуже непростий. У країні вирувала «горбачовська перебудова», розгортався процес демократизації і гласності, переосмислення пережитого. У засобах масової інформації з’являються численні матеріали, які відкривають «білі плями» історії, ті її сторінки, які на догоду політиці та ідеології роками замовчувались, виникають неформальні рухи, що швидко політизуються, в населення виникає багато запитань, які мають глобальний соціальний резонанс, все суспільство наелектризоване. Генеральний секретар партії М.С.Горбачов закликає її членів «вийти з окопів» і повести чесну плюралістичну дискусію в нових історичних умовах, відстояти цінності соціалістичного вибору. І новий завідувач відділу обласного комітету партії намагається бути на висоті завдань, які доводилося вирішувати. Він вигідно вирізняється серед своїх колег по апаратній роботі насамперед тим, що не був кадровим номенклатурним працівником, а прийшов ніби «зі сторони» і йому була набагато виднішої і зрозумілішою ситуація. Він вирізнявся свіжістю в поглядах і діях, незаангажованістю в рішеннях, бажанням розв’язувати назрілі проблеми з позицій здорового глузду, а не на користь кон’юнктурі і догматичним правилам. В обласних журналістських колах з цього приводу, наприклад, говорили, що коли необхідно розібратися у якійсь проблемі, то слід було звертатися «…до Пащенка. Бо якраз із ним можна по-людськи все вирішити». А втім, про роботу в апараті обласного комітету партії Володимир Олександрович через багато років скаже, як завжди, відверто :«…Я пішов туди працювати з чисто меркантильних інтересів: у мене не було власного нормального житла (після одруження вони з дружиною жили в її батьків – В.Д.). Не хочу сказати, що прагнув зробити компартійну кар’єру, але певний досвід був: півтора року працював секретарем парткому педінституту, першим проректором, на той час уже був кандидатом філософських наук. Тоді, як на мене, у тій сфері - а я завідував відділом науки і навчальних закладів – була нормальна творча атмосфера. Ситуація значно погіршилася, коли Федора Моргуна забрали на роботу в Москву. Обстановка стала вкрай складною і напруженою, і в мене швидко зникло бажання там залишатися. І ще до того я зрозумів, що моє справжнє покликання – педагогічна, викладацька робота. Але то теж була школа - я одержав там надзвичайний гарт, завдяки якому міг уже пізніше, у вкрай важкі часи, захищати інтереси інституту там, де їх прагнули паплюжити ті ж самі партійні бонзи обласного масштабу». І новий 1989-1990 навчальний рік він вже зустрічає в рідному педагогічному інституті на тій же посаді проректора з навчальної роботи, а дещо згодом знову очолює і кафедру філософії. За роки, прожиті в Полтаві, Володимир Олександрович став досвідченим адміністратором, плідним науковцем, пройшов фактично всі посади викладацької роботи, користувався великим авторитетом серед співробітників і студентів. Тож природньо, що коли багаторічний ректор ПДПІ ім.В.Г.Короленка І.А.Зязюн був затверджений на посаді міністра освіти республіки, в серпні 1990 року В.О.Пащенко стає виконувачем обов’язків ректора, а 18 січня 1991 року на розширеному засіданні вченої ради інституту його обирають ректором, а згодом присуджується вчене звання «професор». Початок «ректорського періоду» в житті Володимира Олександровича фактично співпав з утвердженням української незалежності, що стало для нього знаковим. Здавалося, що можна бажати кращого , коли приходить нова людина і відкривається нова історична доба Можливо, саме так гадали і мільйони його співвітчизників, які з бурхливою ейфорією сприйняли проголошення незалежності України, що впала на них, наче манна з небес, з небувалим ентузіазмом підтримали її на Референдумі і … почали очікувати, коли ж прийде жаданий рай… Очевидно, всі на той час забули, задобрені обіцянками, що вільне заможне життя має досить високу вартість. Перша половина 90-х - це жахлива економічна криза, викликана низкою об’єктивних і суб’єктивних чинників, гіперінфляція, що не має світових аналогів для країни, яка не знаходиться в стані війни, і безкомпромісна внутрішньополітична боротьба між вчорашніми прихильниками незалежності, провладні амбіції яких спричиняли можливості її реальної втрати. І ось в таких умовах доводиться розпочинати йому свою ректорську кар’єру. Бюджетне фінансування зведено нанівець: воно забезпечувало тільки енергоносії та заробітну плату, знецінення якої не могла компенсувати будь-яка індексація, а на інше – ремонти, придбання нового обладнання, оргтехніки, літератури і друкованої продукції і,зрештою, відрядження – доводилось брати кошти від оплати за навчання студентів-контрактників та сподіватись на спонсорську допомогу. І все ж новопризначений ректор знаходить можливості і для розвитку вишу. Особливо дбає про збереження професорсько-викладацького складу. Розуміє, що вирішити питання кадрів або принаймі істотно наблизитися до його розв’язання буде можливим тільки в тому випадку, коли їх готуватимуть безпосередньо в інституті. Для цього, насамперед, необхідна зміна статусу навчального закладу - й інститут стає університетом. Далі – відкриття аспірантури. Перший набір вдалося здійснити вже в 1992 році. Другим важливим завданням, яке істотно впливало на ріст професійної майстерності викладачів вишу, – це розширення можливостей для публікацій. У 1993 році вдається отримати ліцензію і започаткувати ряд видань. Це «Наукові записки Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка», часопис «Історична пам’ять», альманах «Рідний край», головний редактором яких був В.О.Пащенко. У 1997 році завдяки зусиллям ректора в університеті створюється власний видавничий відділ, що згодом реорганізовується в інформаційно-видавничий центр, оснащений спеціальними програмами для підготовки різноманітної друкованої продукції, в тому числі брошур і книг. Одночасно в цей же період Володимир Олександрович багато працює як науковець. В умовах незалежної України відкриваються можливості дослідити досі втаємничену і заплутану систему взаємовідносин церкви і радянської держви. . Працюючи над докторською дисертацією на цю ж тематику, В.О.Пащенко видає ряд монографій: «Державна політика щодо православної церкви в Україні(1917-1922рр.)», «Українська автокефальна православна церква: Важкий шлях до визнання», «Держава і православ’я в Україні:20-30-ті роки» та інші. У 1994 році В.О.Пащенко успішно захищає докторську дисертацію «Політика Радянської держави щодо православної церкви в Україні. 20-30-ті роки ХХ ст.» і продовжує далі працювати над даною проблемою. У світ виходять його справді фундаментальні праці. Це двотомна монографія «Православ’я в новітній історії України» та «Греко-католики в Україні: від 40-х років до наших днів». Ці монографічні дослідження, над якими В.О. Пащенко працював в останні роки сврго життя, носять підсумковий, узагальнюючий характер. В них, виходячи з документальних, в першу чергу архівних матеріалів, піддаються аналізові державно-церковні стосунки за радянських часів, розкривається процес формування антирелігійної пропагандистської кампанії в тоталітарному суспільстві. Можна по-різному оцінювати ці фундаментальні праці. Але, мабуть, буде правильним погодитись з авторами однієї з рецензій на його книгу: «Головне ж, у чому В. Пащенкові не можна дорікнути, то це в щирості, з якою він викладає, представляючи результати багатолітньої копіткої праці та, напевно, не менш тривалих особистих роздумів». Мені війнула в очі сивина, Та я нічого не беру додому, Лиш згорточок старого полотна І вишите моє життя на ньому. Д.Павличко БУДНІ АКАДЕМІКА
У квітні 2003 року відбуваються збори в Академії Педагогічних Наук України, на яких таємним голосуванням Пащенка Володимира Олександровича обирають дійсним її членом , тобто він стає академіком. Посвідчення за №37 йому вручає президент АПН України В.Г.Кремень. Присвоєння звання академіка – це найвища відзанака для вченого за науково-педагогічну діяльність. Для Володимира Олександровича – це визнання його заслуг у підготовці учительських кадрів, фахівців вищої школи, як вченого, тому що на науковому академічному небосхилі з його спеціалізації ми не бачимо постаті дослідника, що могла б зрівнятися з ним. Вже будучи академіком, він продовжує роботу над вибраною тематикою. У цей час з’являються нові можливості для дослідження за допомогою відкритих архівних даних непростих хитросплетінь міжцерковних і церковно-державних взаємовідносин в тоталітарній радянській державі. У цей період, який стає не менш плідним, ніж попередній, у його науковому доробку, з друку виходять нові монографії визначеної тематики. Це (у співавторстві з А.Киридон) «Більшовицька держава і православна церква в Україні 1917-1930 роки», «Православна церква в тоталітарній державі: Україна 1940-х – початок 1990-х років» і, зрештою, «Гончарова правда про духовність і церкву», на якій варто і потрібно зупинитись детальніше. І справа не тільки або не стільки в тому, що ми зіткнулись з неординарним підходом до аналізу життя і творчості великого письменника, а й тому, що тут ми знаходимо відповіді на питання про місце творчої мислячої інтелігенції в минулій тоталітарній державі і, зокрема, про місце самого В.О. Пащенка, його світогляд. |
