|
Решетилівська центральна районна бібліотека
|
|
Бібліотека на сторінках прест |
|
Миколаївська середня школа. 70-і роки
З 1962 року Володимир навчається в Миколаївській середній школі, що за добрий десяток кілометрів від дому. Непростим був шлях до цієї школи. Ніякого підвезення учнів тоді, як відомо, не було, тож в теплу пору року добиралися на велосипедах, а з настанням холодів – снігом на лижах навпростець через село Нагірне. А в суворі морози привозили батьки своїх дітей на навчання до школи саньми. Цілий тиждень проживали учні з прилеглих сіл у пришкільному інтернаті, харчуючись привезеними з дому продуктами. Вчився юнак добре. Як пригадують однокласники, будучи надзвичайно начитаним, нерідко ставив «незручні» запитання учителям. Відповідально підходив і до навчання, і до виконання доручень, і до участі в позакласних заходах. «Він був на голову серйозніший від нас усіх»,- пригадують ровесники. Ніколи не списував , засуджував це. Пізніше Володимир Олександрович скаже: «…У нас учні списують, і студенти списують; я їх питаю, як же ви прагнете вступати в самостійне життя, коли вже зараз не вчитеся пливти проти течії? Ми ще не подолали отой негативний вплив соціалізму в нашій психології…» По-справжньому став захоплюватися спортом: шахи, легка атлетика, велоспорт. А найбільша увага - футболу. На футбольному полі він виділявся. Грав здебільшого півзахисником: невисокого зросту, міцної статури хлопець був напрочуд рухливим у грі і завжди вважався одним з кращих у своїй команді. Тут, у Миколаївській середній школі, продовжують формуватись основи світогляду молодої людини, її життєве кредо. І ось середня школа позаду. У кишені випускника атестат і срібна медаль, вручені на урочистому вечорі 25 червня 1965 року, а попереду невідомий шлях у велике життя..
Не знаю я, що буде після нас В які природа убереться шати Єдиний, хто не втомлюється,- час А ми живі, нам треба поспішати. Л.Костенко
СЕРЕД ЛЮДЕЙ А за шкільним порогом постало сакраментальне: який обрати вищий навчальний заклад? Щодо профілю майбутнього навчання, то з цим сумнівів не виникало: гуманітарний ( історія і література). Приваблювала журналістика. У Полтавському педінституті такої спеціалізації на той час не було, отже, Київ. Університет ім.Т.Г.Шевченка. Тим більше, що з квартирою проблем не виникало: там проживали родичі. Але не відав тоді молодий абітурієнт, що в елітному столичному навчальному закладі, який за негласним рейтингом входив до трійки кращих університетів тієї справді великої держави, вступ випускників на окремі факультети (філософський, юридичний, журналістики ) одразу після закінчення школи був вельми проблематичний, якщо не сказати, не можливий. Поодинокі приклади, які є спростуванням цього твердження, і є справді швидше винятком, який підтверджує загальну закономірність. Офіційно такий порядок пояснювався необхідністю при вступі мати відповідний трудовий стаж і життєвий досвід. Та сьогодні, спостерігаючи тодішні реалії крізь призму відкритого суспільства, можна сказати, що це було і так, і ні. Просто в такий спосіб тодішня комуністично-радянська влада оберігала існуючий авторитарний режим, перешкоджаючи попаданню в певні ідеологічно і соціально важливі суспільні структури, засоби масової інформації «випадкових людей». Адже філософи – це майбутні викладачі суспільних дисциплін вузів, випускники - журналісти одержували направлення на роботу до обласних і центральних періодичних видань, редакцій радіо і телебачення, юристи – кадри судової гілки влади. Всього цього майбутній академік на той час, звичайно, не знав, як не знали цього тисячі і тисячі йому подібних молодих людей. Можливо, через це свою першу абітурієнтську невдачу в журналістиці Володимир Олександрович прокоментує досить скупо: «Свого часу хотілося стати журналістом. На жаль, спроба не вдалася». Пізніше скаже дещо конкретніше: «Моя перша невдача при вступі на факультет журналістики Київського університету була певним уроком». Враховуючи те, що академік звик висловлюватися вільно, така тональність коментаря пов’язана не з існуючим станом справ, а з тим, що, будучи людиною надзвичайно скромною, він не хотів ототожнювати свою індивідуальну невдачу при вступі з існуючими негласними правилами прийому. І все ж до журналістики він долучиться. Долучиться тому, що продовжуватиме писати. Писати вдома «в шухляду», писати під час служби в Збройних Силах, писати все життя. У січні 2007-го Пащенка Володимира Олександровича буде прийнято в Національну спілку журналістів України. Але це все буде потім. А тоді, в далекому 1965-му, після роз’яснення в приймальній комісії він забирає документи і повертається до рідної домівки. Попереду цілий рік часу. Рік перед другою спробою. Лише б не заспокоїтись тут, вдома, у далекій глибинці, не розчинитись в одноманітності буднів сільської молоді. А для цього потрібна неабияка сила волі і мета, якої будь-що прагнеш досягти. Так, йому дуже хочеться вчитися, і він стане студентом столичного вищого навчального закладу. Знову поринає в книги, читає серйозну літературу, численні періодичні видання. Виникає безліч запитань – і хлопець, багато роздумуючи над прочитаним, над дійсністю, що оточує його, старається знайти відповіді. Але всього до кінця зрозуміти не може: не вистачає класичної освіти. Заочне навчання – це не для нього, а за відсутності достатнього життєвого досвіду цього взагалі замало. Тож потрібно чекати і готуватись. І все це у вільний час, бо ще ж треба й працювати. Куди і ким можна влаштуватися вчорашньому випускнику середньої школи на селі? Вибір невеликий. Є, правда, посвідчення тракториста, одержане в школі . Справа в тім, що за останньою освітянською реформою, яка проводилась з кінця 50-х років відповідно до постанови ЦК КПРС І Ради Міністрів СРСР, зініційованою тодішнім керівником партії і держави М.С.Хрущовим, в середніх загальноосвітніх школах вводилось виробниче навчання, час якого зростав до 11 років, а по закінченню випускникам - юнакам і дівчатам видавався документ про оволодіння певною професією. У школах сільської місцевості – це здебільшого посвідчення трактористів і майстрів машинного доїння. Соціальна сторона цього нововведення полягала у зменшенні витоку молоді з села і прихід у колгоспи додаткової робочої сили. Але цей експеримент, як і багато інших, що повинні були шляхом адміністрування вирішити назріваючі економічні проблеми, закінчився невдачею. У 1966 році відбувся останній випуск одинадцятикласників, а далі середня школа перейшла на звичний десятирічний термін навчання. Працювати трактористом особливого бажання не було: і умови праці, і невисока кваліфікація, одержана в умовах школи… Зрештою, їде до Полтави і вчиться на кількамісячних курсах водіїв в автомотоклубі ДТСААФ, по закінченню яких одержує посвідчення шофера-професіонала 3-го класу і з серпня наступного року проходить стажування в автопарку місцевого колгоспу . Проте через рік вступ до вищого навчального закладу знову довелося відкласти. Отриманого трудового стажу і досвіду ще було замало, щоб пройти конкурсний відбір. Та й безоглядне захоплення журналістикою ніби дещо проходить… А тут підійшов і призов на дійсну службу до лав Збройних Сил. Проходить навчальну підготовку у Київському військовому окрузі і направляється до місця служби в Південну групу військ, яка дислокувалась в Угорській Народній Республіці. Неважко було передбачити, що, маючи досить високий, як на вік, загальний розвиток, такі риси характеру, як організованість і відповідальність, юнак буде помічений командним складом частини . Незабаром Володимира обирають секретарем первинної комсомольської організації, а точніше – секретарем бюро комсомольської організації батальйону, і присвоюють звання сержанта. Посада надзвичайно відповідальна, адже за винятком офіцерів, практично весь особовий склад частини – комсомольці. Масові заходи, політінформації, зустрічі, вечори, стінна преса… Тут набуває він справді неоціненного досвіду роботи з людьми, знову багато пише сам. Одержує перші вагомі відзнаки. Напередодні Дня Перемоги в 1968 році нагороджується Грамотою командувача Південною групою військ «за активну роботу в радянській пресі і добросовісне виконання службових обов’язків». А наказом №110 від 25.10.1968 року по військовій частині № 33513 вже « гвардії старший сержант Пащенко Володимир Олександрович за відмінну бойову і політичну підготовку, високі показники в соціалістичному змаганні, високу дисциплінованість і за вияв високого рівня свідомості в несенні служби занесений до «Книги Пошани». Тут же, перебуваючи на дійсній службі, в червні 1968 року стає членом КПРС. Після демобілізації короткий відпочинок вдома, і знову - Київ. Йде працювати на виробництво: слюсарем легендарного столичного заводу «Ленінська кузня», а в серпні 1969-го на відмінно складає вступні екзамени і поступає на вечірнє відділення філософського факультету. Ніби це було і недавно, але все ж пройшло вже чотири роки відтоді, як він намагався вперше переступити поріг Київського університету. За час, що пройшов , у його житті трапилося чимало: набув першого вагомого життєвого досвіду, пройшов школу армійського і трудового колективів, відбулось спілкування з десятками людей, співставлення власного і їх світоглядів, значно розширився загальний кругозір, зміцнилися соціальні орієнтири. Прийшло переконання: для того, щоб писати, необов’язково бути журналістом за професією. А от бути філософом, викладачем суспільних дисциплін вищого навчального закладу - це справді вагомо і престижно. Та й саме життя ставило все більше і більше запитань, які вимагали аналізу і узагальнень, осмислення всього того, що відбувалося в державі і в світі. Адже друга половина 60-х характеризується зростанням певної напруженості в суспільно-культурному житті, кінцем хрущовської «відлиги» і початком «брежнєвської» зими, яка все настирливіше нагадувала про себе переслідуванням репресивними органами всього того, що не «вписувалося в прокрустове ложе марксистсько-ленінської ідеології» і, зокрема, інакомислячої інтелігенції. А особливо «гострими» були два питання: полеміка навколо щойно виданої праці Івана Дзюби «Націоналізм чи русифікація?» та ввід радянських військ у Чехословаччину. Не могли ці питання обминути критичний розум новоспеченого студента-першокурсника філософського факультету. А чому все-таки він вступає на вечірнє відділення, а не на денний стаціонар? Адже на денному відділенні було б легше навчатися, було б більше часу для роботи в бібліотеках, більше часу на відвідування лекцій… Пізніше Володимир Олександрович ніяк не прокоментує це своє рішення. Ми можемо лише припускати, що так він вчинив з двох причинах. Перша і головна, це, очевидно, та, що високий конкурс серед абітурієнтів на денне відділення, незважаючи на набутий практичний досвід і партійність, не гарантували зарахування до числа студентів, а на вечірнє відділення вступити все ж було простіше. По-друге, це прагнення менше залежати матеріально від батьків . Тепер уже дійсно немає зайвого, вільного часу. Вдень – робота на заводі, ввечері – лекції і семінарські заняття, вихідні - для підготовки до семінарів. До них він готується надзвичайно прискіпливо. В академічній групі – знову один з кращих. Відмінник навчання. Активний під час семінарів. Нерідко в нього діалог з викладачами. А викладачі на тодішньому філософському - розумні хоч куди ! Світила ! Вони не тільки читали лекції, брали участь у семінарських заняттях, а й багато писали. При цьому в своїх публікаціях інколи висували нестандартні оригінальні ідеї, які не вписувалися в загальноприйняті штампи епохи «застою», що починала набирати оберти, і ставали предметом гострих дискусій (доки ще це було можливим) серед суспільствознавців. |
