|
Решетилівська центральна районна бібліотека
|
|
Бібліотека на сторінках прест |
|
Почесні громадяни Решетилівщини |
|
Козюра Микола Степанович |
|
Тепер ми вам розповімо про шановану в селищі людину, активного пропагандиста патріотичного виховання молоді, ветерана війни – Миколу Степановича Козюру. Близько сорока літ він присвятив педагогічній праці у Решетилівській середній школі на фізкультурній ниві. З року в рік Микола Степанович відвідує навчальні заклади селища, щоб донести до школярів та ліцеїстів гірку правду війни. М. С. Козюрі присвячена стаття: А розповісти йому є про що. У вересні 1943 року, після визволення Решетилівки, в числі 30 юнаків-однолітків Миколу Степановича було направлено на службу у стрілецький батальйон в Горьківську область. За власним бажанням він став курсантом маршового батальйону лижників, який готували для відправки на фронт. За результатами 5-ти і 10-ти кілометрових «прикидок» на швидкість лижної ходьби, перед командирами дивізії та полку він показав найкращий результат. Навіть дехто з офіцерів пробував позмагатися з лідером, але перемогти його не вдалося. Побратимів Миколи Степановича відправили на фронт, а йому, у ролі інструктора, довірили передавати досвід молодим бійцям-лижникам. Цим займався півтора року. У складі останнього підготованого взводу Микола Степанович потрапив на фронт у штурмову ІІ гвардійську Таманську дивізію ордена Суворова. Наш герой брав участь у боях в Східній Пруссії. Перемогу фронтовик зустрів на узбережжі Балтійського моря. Через тиждень групу солдат, серед яких був і М. С. Козюра, направили до Москви. Під час параду Перемоги у столиці Радянського Союзу Микола Степанович був у обслуговуючій частині, яка була парадною. Ось як він про це згадує: «… Нас, усіх солдатів, розставили на відстані 10 метрів один від одного на вулицях і площі, де рухались учасники параду. Мені випало стояти лінійним скраю Красної площі, так що була можливість все і всіх чітко бачити. Парадом Перемоги командував маршал Рокосовський, а приймав маршал Жуков, учасниками були кращі воїни всіх фронтів. Розпочинав парад зведений полк солдатів, які несли і кидали до Мавзолею ворожі бойові прапори. А потім чітким строєм пройшли побатальйонно всі фронти і роди військ, гордо несучи свої бойові знамена…». У Москві фронтовик служив до 1947 року, готуючи нові взводи лижників-десантників, займався різними видами спорту, виступав як спортсмен за Московський військовий округ, а також трудився на комсомольській роботі. Після демобілізації Микола Степанович повертається до своєї рідної Решетилівки, незважаючи на те, що йому пропонували залишитися служити надстроково або їхати за направленням у Рязанське піхотне училище. Вдома його чекали невтішні новини. Як виявилося, з материного роду на фронт пішло восьмеро чоловіків, вижити поталанило лише Миколі. Це були непрості післявоєнні роки, у рідних краях панував голод… В його пам’яті залишилися гіркі спогади про той час: «Сидимо з мамою за столом. Ненька скибку хліба відріже і подасть мені. Я, було, не доїм, а з часом бачу, що недоїдений шматочок на столі лишається. «Мамо, а чого ви хліба не доїсте? – питаю. – А вона у сльози: «Все тобі лишаю. Голод у нас, синочку…». Спортсмена-фронтовика без педагогічної освіти направили працювати в Решетилівську середню школу учителем фізкультури. Він на диво швидко знайшов спільну мову з учнями, адже був цікавим, жвавим, енергійним. Микола Степанович закінчив Харківські технікум фізичної культури та педінститут. Вдалу роботу педагога відмічали у районі та за його межами. На Дошці пошани у Полтавському інституті післядипломної освіти портрет М. С. Козюри красувався більше 20 років. Окрім похвал і нагород йому діставалися ще й … найбільш некеровані шкільні класи. «Важким» учням (навіть тим, хто стояв на обліку у дитячій кімнаті міліції), які мали спортивні здібності, він дуже часто допомагав влаштуватися у житті. Взамін педагог отримував повагу і вдячність. Були навчальні роки, Коли ледь не половина медалістів району припадала на класи М. С. Козюри. Протягом усіх сорока літ педагогічної праці він був керівником методоб’єднання учителів фізкультури району. У М. С. Козюри славні нащадки. Його син – Валерій Миколайович та онук – Ігор Валерійович – відомі у районі та за його межами історики-краєзнавці. Валерій Миколайович з відзнакою закінчив історичний факультет Харківського державного університету. Був у числі ліквідаторів на Чорнобильській АЕС. З 1991 року В. М. Козюра – викладач історії України у Лубенському лісотехнічному коледжі. Свою письменницько-краєзнавчу діяльність розпочав під впливом письменника Володимира Малика, з яким знайомий особисто. Валерій Миколайович – автор більше двадцяти книг з історії рідного краю, багатьох підручників та методичних розробок з історичного краєзнавства. Ігор Валерійович – кандидат історичних наук, начальник відділу місцевого самоврядування Національної академії державного управління при Президентові України. Під його авторством вийшло 19 книг, підручник, більше 250 статтей, 4 монографії. На основі інформації, зібраної у місцевих, республіканських та зарубіжних архівах, батко і син працюють на ниві історичного краєзнавства. Микола Степанович Козюра – надзвичайно цікава людина. Усе, що він пережив на фронті, на вчительській ниві, дуже важко було вмістити в цю розповідь. Все його життя базується на людській повазі, вдячності, вагомому авторитеті серед земляків. Полтавщина не тільки в Україні, а й далеко за її межами широко відома своїми художніми промислами: килимарством, вишиванням, керамікою, різьбленням по дереву, ткацтвом. Ці промисли були зосереджені по таких здавна відомих центрах, як Решетилівка, Опішне, Диканька, Хомутець, Нові Санжари, Лубни, Великі Сорочинці. Серед них особливо Решетилівка славилася глибокими традиціями місцевого народного ткацтва, килимарства, вишивання і вибійки. У щастя людського два рівних є крила: Троянди й виноград, красиве і корисне… Ці слова М. Рильського ніби про нього – відомого своїм талантом в усій Україні і за її межами. Його гобелени знані не лише в рідних краях та в столиці, а навіть в Америці й Канаді, в багатьох країнах Європи й Азії, в Китаї і Японії… Мова, звичайно ж про художника Леоніда Самійловича Товстуху, який прославив Решетилівку, фабрику ім. К. Цеткін, а вони прославили митця.
|
