|
Решетилівська центральна районна бібліотека
|
|
Бібліотека на сторінках прест |
|
«Погрітися?» — перепитую і відчуваю, як щось мене аж піднімає. «Еге». «Знаю, як біля тебе гріються, очі твої безсоромні». «Мої?» — взялася вона в боки, а Гурин лежить та осміхається. «А чиї ж іще? Встидилася б чужих квартирантів переманювати, мало їх у тебе було?» — кричу, а в самої аж жижки підстрибують. «Не кричи в моїй хаті. Ти тут не хазяйка»,— показує мені Варка кобилячі зуби. «Може, він уже хазяїн?» — тикаю пальцем на свого квартиранта, а він очі заплющив і дим кільцями під стелю пускає. «А хоч би й хазяїн, тобі що з того?» Ой, у мене в животі так чогось і похололо. «То це він до неї перейшов, а я одна зосталася? Це ж вони уже давно за моїми очима спізналися»,— стрельнуло в голові, що ледве й не гепнула серед хати оберемком. А він, ти тільки подумай, що каже: «Я перед тобою, Данилівно, звіт держати не збираюся. У мене своє життя, і ним розпоряджаюся самочинно. І до Варки Самсонівної добровільно перебираюся. Завтра усе своє від тебе й заберу». «Та як же так? — ще не вірю почутому.— Жив, жив, а тепер драла? Що ж це таке?» «Се ля ві»,— сміється. «Га?» — не второпала. «Така жисть, кажуть хранцузи». «Ти ба,— собі думаю,— і по-хранцузькому знає, а раніше й не признавався». «Хватить,— кажу,— населявикався тут, пішли. Вечеря холоне». «Не в'язни». Бачу, починає злитися, бо лисина почервоніла і недопалок у руці мне. «Вставай, вивернувся. Не дома»,— не стримуюся. «Іди звідсіля, бо поб'ю». «Чого прителіпалася? Раніше треба було думати, а тепер дзуськи, геть од нього. Хіба через мене переступиш, а не оддам».— Це вже Варка. А в мені все отако як заграло, як завирувало. «Ну й цілуй його в лисину. Тьху! Тьху! Тьху!» — тричі плюнула та тікати з того місця проклятого, де сорому набралася по саму зав'язку. Сама себе не пам'ятала, бігла, у замети падала і до тями прийшла, вже як у своїй хаті па долівку впала. В хаті натоплено, а я в сніг уся вивалялася. Він тане, піді мною вже калюжа утворилася. Серце аж не вискочить, а в голові гупає, а в душі порожньо — нічогісінько немає там — ні почуття ніякого, ні жалю, ні печалі. Одна тільки думка: «Хто ж тепер мені в хаті табачком підпахтить?» Сиділа я отако посеред хати, сиділа, і думати якось нічого не думала, і робити не робила, а це наче зайшло щось. Глянула, і так наче хтось попід руки мене підхопив і на ноги поставив. Не все пам'ятаю, а згадую, що увійшло щось кістляве і чорне, зморщене, зуби вишкіряє, а вони рідкі та погані. І таке, як лапу чи то руку волохату до мене простягає. «Цур тобі й пек!» — закричала я й перехрестилася. Воно й щезло. «О господи,— думаю,— що воно за напасть така?» До самого ранку очечок не стуляла. Боялася примари тієї. А як засвіталo, двері хатні — рип. Як кинуся, а воно квартирант мій, як лиско, через поріг переступає. Шапку зняв, лисиною блиснув, а «московки» не скидає. «Роздягайся, а я борщику насиплю»,— кажу йому лагідненько. «Мені від борщу в горлі дере»,— відказує і йде до сундука, де його чамайданчик замкнений. «Ти ж що це хочеш?» — питаю, а сама відчуваю, що вже сльози мене давлять. «Так що — прощавай, Данилівно, йду я від тебе». «Що ж ти мене в страм уводиш?» — питаю. «Який ще там страм,— каже,— плетеш чорті-що». «А як ти думав, ніхто оце нічого й не скаже? Та й межи очі плюватимуть. Скажуть — от так добряка, що й квартирант утік». А він лисину пригладив та: «Не моя в тому вина». «А чия ж?» «Твоя!» «Аякже,— кажу, — на панській лінії легше». «От-от»,— проказав, мене отако відіпхав, чамайдан-чик із скрипі забрав, ще взяв і великого і пішов. Я ж як стала була, то так і стояла, поки й з хати вийшов. Чула тільки, як петля в дверях жалібно пискнула. — А тоді що? — А що? Сталося, як я й передбачала. А перед тим ось що було. ...Сиджу я пізненько біля лампи, вишиваю. А це чую — рип, рип, рип сніг у дворі. До вікна підійшло і стало. Завмерла я і не здихну. Коли дивлюся, а на обмерзлій шибці цяточка така чиста утворюється і більшає, більшає, а як зробилася з яблуко, око на мене витріщилося. Я й вишивання з ляку на долівку кинула. Зникло воно. Я швиденько на лампу дмухнула, світло загасила і прислухаюся і до кроків у дворі, і до душі, куди вона сягнула. Аж це кури як закудкудачуть в курнику. «Побере ж мої курочки,— думаю.— Та хай вже бере, хай його розірве, аби мене обминуло». Всеньку нічку просиділа не змигнувши. А вже як розвиднятися заходилося, у сіни вийшла і прислухаюсь. Мовби ж ніде нічого. Двері відхилила. Тихо. Вийшла, до курника подалася. Коли ж двері зачинені. Відкрила — і курочки мої цілісінькі. «Що ж воно за проява?» — думаю. Коли це днів так через два під обід, чую, в дворі знову хтось снігом рисить. Устала я з ліжка, бо дома зосталася, прихворіла — у грудях чогось пекло, стала і чекаю, що хтось зайде. Аж тут курочки мої крик учинили. «Еге,— думаю,— це ж воно знов прийшло». І де та сміливість взялася. Вискочила з хати і стала як укопана. Гурин мій стоїть біля курника і крашанку випиває, а шкаралупка з другої, уже випитої, валяється у нього біля ніг. Мене побачив, як уже докінчив. І, віриш, уперше побачила, як він почервонів. Так і шугонуло в лице, наче хто бурякової юшки на нього линув. «Що,— питаю,— на панській лінії голодно?» «Та знаєш, Данилівно...» — мнеться. «Собаці лапу відпанахав, а сам? Курохап ти», «Да-ни-лівна...» Проказав протяжно, а тоді повз мене хамуль, хамуль і вшився. Жив у Варки аж до другої зими. А тоді до мене потягло. Вийшла я якось вранці з хати, аж коло повітки ціла купа дров. І недопалків не менше. А то він, доки я спала, нарубав. Скласти тільки не встиг. А я й не чула, коли рубав. Дуже виморювалася, то спала так міцно, що хоч і за ноги надвір витягуй, не прокинуся. Це підмітила Варка. А вона льотра була. Не клади пальця в рот, бо враз і одкусить Ще як жив він у мене, то підгледіла я, що в чамай-данчику тому не просте щось тримає. Може, й Варка підмітила чи й вихващувався перед нею. Та тільки як побачила, що зібрався до мене перебиратися, змикитила, що плакало багатство. Прийшов він якось пізно п'яний. Добряче з кимось хильнув. Проситься: «Впусти, Данилівно, назад. Каюсь і караюсь». «Е, ні,— відказую,— я не якась там пройда, і нічого цуциком бігати». Та й вирядила з хати. Поплентався він до Хомихи. А що ж вона зробила? Підкинула в піч ще топлива, а як прогоріло, позакривала заслінки і з дому пішла на нічки. Вранці прийшла, а Гурин уже й холодний. У сіни доповз і кінчився там. Учадів. Та хай мені й голову одрубують, а я кажу, що то вона підробила так. Бо з якої такої напасті він міг учадіти? Стільки топила, і все нічого було, а то на тобі — ні з того ні з сього задавився чоловік. Ховати не захотіла. Нє-е-є... Я й з лікарні забрала, куди відвезли, і обмила, і в доріженьку останню спорядила, і оплакала, бо як не є, а жива ж була душечка. І поховала честь честю... Сказавши це, Данилівна засумувала, сплакнула, і я не посмів її тривожити. Потім вона звелася, розібрала постіль і вийшла. За вікнами уже стояв пізній вечір, і довго у шибки заглядав жовтою лисиною місяць, наче придивлявся до нового квартиранта в цій хаті. |
