|
Решетилівська центральна районна бібліотека
|
|
Бібліотека на сторінках прест |
|
«Встань,— каже,— ще хто побачить». «Нехай бачать, нехай чують, — плачу,— як вірно люблю тебе». «Цить, дурна, ще хто почує»,— шепоче. «Не буде мені життя без тебе, не буде». Він зрозумів, що добром не відчепиться, підвів із землі і каже: «Ти йди додому, бо діло в мене тут є, ніколи стояти, а завтра приходь. Погомонимо, як нам далі буть». На другий день прибігла увечері, чекаю, а його нема. До півночі простояла. Нема і нема. Так і не прийшов. Чую, що вже оженився. А що я? Поплакала, поплакала та й вспокоїлася. А потім як жила? Та як же. Як і всі люди. В колгоспі робила... Сама, сама, бо довго зашпори відходили, а там війна почалася. Ой, що було! На роботу ганяли як каторжних. Жила я тоді з бабою Мареною, бо хата колгоспна згоріла, снарядом улучило, як наші відступали. Топили ми піч, хліба зібралися спекти. На борошенце розстаралися. А тут німак забігає з пукалом. Виймає з торбини карточку їхнього Гітлеряки й показує Марені на стіну, щоб почепила. А та вдає, що не пойме, чого він хоче. То він її кулаком у груди, аж вона ноги задерла. Поклав карточку і пішов. А Марена, охаючи, підвелася, взяла ту карточку. «А розсточортів твоїй матері, так оце через тебе мене бити? — каже.— Гори ж ти вогнем, сякий-такий». І кинула ту карточку в піч. Вона враз і спалахнула всілякими вогнями: і синім, і зеленим, і жовтим. О божечко, поперелякувалися. Ану як вернеться. Але не заходив більше. Куди там — штурляли їх межи плечі к лихій годині. Не до патретів їм уже було. А то після війни вже квартиранта мені поселили. Заготовачем у нашому селі служив. Моїх годів чоловік. Лисенький такий, плечі ввігнуті, а сам височенький. Нічого собі. Особливо па той час, коли війна підчикрижила їхнього брата. «Жизня у мене, Данилівно, малина була,— каже.— Що хотів, те й робив, що хотів — одягав, чого душа бажала — задовольняв». «І де ж тобі так жилося?» — цікавлюся; тільки подумати — отак усім важко, а йому як кум королю. «Довго розказувать, та мало слухать»,— одказує і гигоче. Лежить на ліжкові у блискучих хромових чоботях, ноги на бильце одна на одну склав, цигарка в зубах і: пах-пах кільцями під стелю. «Ах ти ж, лобуряка,— взяло мене зло,— розлігся, як барин, і хату мені загиджуєш? Ану, встань,— кажу,— звичку яку взяв. Вшивайся надвір». На долівці біля ліжечка консервна банка стоїть. Він туди попілець отако пальцем зібив, на мене скоса зиркнув, «Ніхто на мене ніколи не кричав. І ти, Данилівно, теж голосу не піднімай». Ех, мене наче що вштрикнуло. «А що ж ти за гурин такий?» — питаюся. «Лю-ди-на. Розуміть треба». Цигарку знову взяв, сірника отако — чирк, і був такий. І знов: пах-пах. Начадить, що хоч сокиру вішай. І так кожнісінький день. Не встигла я звикнутися, як він нового коника викинув. Жили в мене півень і курочок трійко. Що там не кажи, а, дивись, якусь крашаночку і знесуть. Півень був високий на ногах, грудастий, дві пір'їни чорні дугами високими вигинаються, гребінь що тобі жар. І курочки одна в одну. Ще й зозулястенька. Дуже вони мені подобались: особливо зозулястенька. Вийду з хати, а вона мене побачить, крилами змахне і на плече злетить. І сокорить, наче над вухо мені щось розповідає. Крашаночку знесе і ходить по подвір'ю кудкудаче: мене кличе, хвастає. Утіха одна з неї. А як надумає квоктати, то вибирає таке місце, щоб і я не знайшла. Дванадцять крашаночок нанесе одна в одну і сідає. І як не слідкую, як не видивляюся, а все одно взіваю, де вона дінеться після того, як погодую. А там, дивись, вийду якого дня вранці з хати, а вона вже водить курчаточок. І всі ж до одного повилуплюються. А в сусідів собака був. Рудий такий, як ото лисиця. І норов мав лисячий. Мій же квартирант, Турином прозивався і дуже свого прізвища не любив, страх як сподобав того собаку. Все з ним і возився. І годував було, грався з ним. Раз ще й купати заходився. Ото вже сміху. Знайшов ночви в чулані, нагрів води, усадив тури собацюгу і давай його намилювати. Пес виривається, скавучить, вода в усі боки летить, а він його милить, а він його милить. То пес як глимоне його за пальця, він і сів на долівку. А вже що мені клопоту завдав — ночви ж нові цинкові, такі гроші віддала, а він псюку в них посадив. І вимивала, і випарювала, ще й у піч запихала гарячу. Де ж це таке бачено, щоб у ночвах, в яких прання переш, собаку купати! А зимою ще й не отаке витворив. Сніг, холодно, курочки мої ріденько коли крашаночки несли. А Гурин полюбляв натщесерце сирі пити. Оце встане, умиється, поприсідає, крашанку вип'є і йде на роботу. Отак вийшов з хати, а Рудий шасть з повітки і поніс крашаночку в зубах. Я з вечора забула забрати. Біля одвірка дрин стояв. Гурин його вхопив і запустив у собаку. Та де там. Той і не оглянувся. Поніс крашанку. Дуже це розізлило Турина. Аякже, Рудий снідання його влюбоване одбирав! «А ти кажеш, що через морози кури не несуться»,— каже мені. «Любезний же твій»,— одказую, а сміх мене так і давить. І на другий день таке ж. А тут якраз неділя, вихідний. То, було, Гурин мій майже до обіду в ліжку вилежується та цигарки смалить, А то зарання схопився, сів коло вікна і спостерігає за повіткою. Вирішив собаку прислідити і провчити. Мені саме треба було до однієї жінки сходити. То я й пішла. Він же сидів і чекав, І таки дочекався, коли собака в повітку шаснув. Гурин бігом з хати вискочив, двері закрив і став думати, що з тим собакою робити, як його відучити шкодити. І такий же тільки капосний, га? Знайшов мішок, уловив Рудого, вкинув його туди, за гузир тримає і гамселить носаком чобота. А собача ж скавучить та виє, божечко ж ти мій! Півень з курочками порозбігалися, ледве тоді позбирала їх. Та коли б же тим кінчилося. Так де там. Здалося мало. Взяв сокиру та й відрубав собаці передню лапу. Собака кавкнув і подався, спотикаючись, а вже що скавулів, то аж душу розривав і слід із крові по снігу лишав. Якраз я й підоспіла. Як глянула — і вмерла. А вія зуба залізного шкірить. «Більше не крастиме крашанок,— каже.— Після такого й живосилом запихай, то не їстиме». Нічого йому не сказала. А він, капосний, щоб Рудий уже й носа не потикав до курника, щоб страшно було йому й наблизитися, взяв та й прибив цвяхом той обрубок до одвірка низенько. Не встигла я поросяті висипати, як забігає у двір сусід Терешко Тертишний, розлючений, розчервонілий, на одвірок пальцем тикає і кричить: «Ось воно хто, ось де убивець!» Я кажу: «Огалунься, що таке?» «Подивися он, подивися»,— кричить. Глянула я і заплакала. Низенько так, щоб собаці прямо в очі кидалося, висить прибита іржавим цвяхом лапочка Рудого, а на снігу білому, як ягідки калинові, крівця капельками позастигала «Ти Рудому лапу відсікла і до смерті побила?» «Господь із тобою, чи б змогла?» — відхрещуюся. То Терешко тоді до Турина, той саме вийшов на шарварок. «Ти Рудого скалічив?» «Хай крашанок не бере»,— відказує той спокійно. Ах твої ж безсоромні очі, хоч би перед господарем вибачився, коли собаку в ніщо ставиш! Де ж пак. Стоїть, груди колесом, ґудзичок верхній на сорочці розстебнувся і вовничка від сонця золотиться. Ще й не помічала, щоб був ото такий пружинистий в плечах, як тоді, перед Терешком, який враз попик, мов підрубаний дубчак, а рішучість, що дотепер аж ходором в ньому ходила, випурхнула, каркнула і вороною собі полетіла в сніги. «Ти ж і підгодовував. Звикся він з тобою»,—жалісливо бринів голос Терешків. «Не лізтиме більше у чужий курник»,— чеше своєї Гурин. «Де вже йому тепер... Ех, Хомо Йвановичу, мовби ж і біля начальства, а... Ет, що там казати такому чоловіку. Все одно, що в ступі воду товкти»,— махнув рукою Терешко і пішов з двору, а в Турина, ти б бачив, колесо з грудей скочується, скочується, плечі вужчають і згинаються. Еге-ге-ге, отакий ти герой. Був у нього невеликий шкіряний чамайданчик, що замикався. Все в ньому, як поверне за північ, і длубається, наче рахує щось та милується. А тоді замкне, в скриню покладе і отакенним замком запре. Що вже він там ховав, я тоді не знала. Кажуть люди, що золото в нього водилося. Та і я так думаю. А то раз каже мені: «Ти. Данилівно, підможи мені». «А що таке?» — питаю «Гість до мене прийде важливий. Так ти того, зготуй там щось смачненьке. Я заплачу, тільки щоб усе було на мазі». А на кий біс мені твої гроші? Собі думаю, може, голова колгоспу прийде. А чого? Ще якого карбованця докине за квартиранта. Допомогти мені нікому, а зайва копійка завжди як знахідка. Зарізала курочку, борщику зварила, м'ясця стушила, узвар смачненький удався. На стіл усе повиставляла в назначений час і пішла собі з дому, аби не заважати їхній розмові, бо ж так просто за столом не збираються. Посиділа в родички, вже й звечоріло, пора-таки й додому, поки ж його в гостях сидіти. Заходжу в хату — боженьку ти мій! І в очах ураз потемніло, аж поточилася. Так он для кого я старалася-убивалася, пекла, варила, смажила, курочку загергелила! Думала голові догодити, а він з Варкою Хомихою п'є-гуляе, курочку мою наминають! Хочу закричати, а наче слова всі позабувала. Отако ротом ловлю, хапаю повітря, а й словечка сказати не можу. А він, а він — рот по вуха розкарячив і підносить мені кухоль. Я ж зопалу й хльобнула. Бо-жечко, духи забило, в роті пеком пече. Очі вирячила. Гурин злякався. «Що ти, Данилівно, що ти...» — белькоче. А та сучка: «Води їй, води»,— гукає з-за столу. А не бути ж тому, щоб ти в моїй хаті командувала! Настовпружилася та як закричу: «То- оце я для вас курочку згубила? Півдня марудилася, щоб ви тут вигулювали? Геть з хати!» Гурин зблід. «Пардон, Данилівно, предупреждав». А я як сказилася. «Ану, марш, зателепанко общипана!»—кричу на Варку, а вона так і креше очищами чорними, ладна з'їсти мене з усіма бебехами. «Ну й ну,— кривить губи.— Ладно ж гостей вітаєш». «Та яка ти мені гостя? Шльондра, осьо хто ти. Геть з хати, бо приб'ю»,— та за праника, та до неї, а її як вітром видуло з хати, А Гурин, дізнаюся вже потім від Варки, коли помирилися, сказав їй, що я поїхала до Полтави, а то вона б нізащо не прийшла. Ото такий квартирант. Шкоди всякої так вистачало, а помочі від нього ніякісінької. Я на свинарнику надриваюся, додому прибіжу, курочкам посиплю зернечка, розтоплю, дрівець врубаю, їсти зготую. Все йому догоджаю. А він прийде, «московку» скине, вляжеться і курить, попілець у консервну банку отако пальцем збиває. «Ах ти ж,— думаю,— одоробло таке. Я тут до сьомого поту, а ти все вилежуєшся та з Хомихою курочку мою жуєш?» Приходить він якось із роботи. Пізно вже. Дозасіда» лись у сільраді, що й собаки на місяць завили. Як завжди: «московку» на цвях повісив, сам на ліжко влігся і за цигарку. То, було, я йому одразу з печі страву теплу виймаю, на стіл ставлю. А то лежу собі і нічичирк. Покурив, покурив, а тоді питає «Данилівно, спиш?» «А хоч би й так»,— відказую. «Пекла щось сьогодні, варила чи в кульшу стріляло?» «Хоч у кульшу стріляло, та не вашого заводу. І варила, і пекла»,— відрізала від його ж таки пирога. «То подавай тоді до столу». «Подала б, та не подам». «Чого ж так?» «А отак,— чешу йому.— Вилежуватись і ми вміємо, Сама дрова рубаю, піч топлю, воду ношу, аж ген з того кутка, сама і їстиму. А ги лежи і цигарку смали». Така ото мене досада розібрала, що з його боку мені ніякого тобі пошту. «Так-так...» — каже. «Як знаєш. Хоч ти і квартирант, і за тебе сільрадою плачено, а совість повинен мати. Жінка я одинока, помогти нікому. Може, того й на постій чоловіків беру, щоб по хазяйству що підсобляли. І нащо ти мені отут такий здався лисиною своєю світити? У мене лампа-лінійка є». Ох він як схопиться та цигарку в руці мне, мне, очима так наче шукає щось, а я в двері звідтіля поглядаю. «Гляди, долоню пропечеш»,— кажу. Він як глипне на мене, я й обмерла. Думала, з кулаками кинеться. А чого доброго? Хіба знаєш, що в тих чоловіків на умі? «Так я тоді...» — не доказав, «московку» на плечі, шапку на голову і з хати. Дверима хряпнув, і був такий, і тільки сніг за вікном порипів. «Біжи, біжи,— гукнула йому в спину,— вернешся, Кому ти потрібний?» Та не тут-то було. Не вертається. Я й борщ насипала в полумисок, і на стіл поставила, і чарчинку налила по самий краєчок, а він не йде Думала ж, що перекипить за причілком, накуриться та й зайде. Аж воно не так. Вибіжу з хати, гукаю, гукаю, а його й не чути. Метелиця піднімається, сніг несе, а нема. Вже й борщ у теплу піч поставила. Вже й місця собі не знайду, аж підкидає мною. А тоді таки не втрималася, накинула одежину і пішла шукати. А куди йти? Вітер снігом крутить, очі заліплює, нічого не видно. Дай, думаю, до сусідки Варки зайду. Удвох шукати будемо, бо сама ще в снігу пропаду. Зайшла до неї у двір. У вікнах світиться. Хотіла в шибку заглянути, а воно скло так замерзло, що й не прошкребеш. Двері торкнула, вони й одчинилися. «Чого це кума дверей не зачинила? — гадаю собі.— Так пізно, а в неї повідмикано, як на оглядини». Заходжу в хату — матінко ж ти моя ріднесенька! Так і сплеснула в долоні. Лежить мій Гурин на ліжкові, ногу на ногу заклав, умостивши на бильці, цигаряка в зубах, а збоку від стіни гітара лежить, і він на ній бренькає. У куми була — хлопця на Донбас учитися відправила, а гітара чогось зосталася. А Варка розпатлана на стульчику коло нього сидить, голову на груди йому поклала, а коси чорні, як у галки, по всій їй розлилися, аж хлюпочуться. «Так от де ти, субчику, боки вигріваєш, поки по снігу та хурделиці бігаю, тебе шукаю?» — кажу, а в самої і зуб на зуб не попадає, так нерви мене б'ють. А він лежить, руку з цигаркою убік відвів через плече Варчине і отако пальцем попіл збиває у консервну баночку. І попадає ж сатана! Що то практика. «Ти чого по чужих хатах шастаєш серед ночі?!» — кричу і аж із себе виходжу. Кума ж моя добряка не те щоб виштовхати його з хати, а ще й вступається. Підвелася, волосся своє чорне рукою відвела і як зиркне на мене. «Хома Йванович змерзли і зайшли погрітися»,— каже.
|
