Решетилівська

центральна районна бібліотека

 

Бібліотека на сторінках прест

На головну

Історія

Селище сьогодні

Почесні громадяни

Письменники нашого краю

Решетилівська весна

Майстри Решетилівщини

Чарівний світ природи краю

Крик пам’яті

 

Холодного березневого вечора в одну із решетилівських квартир старого комунального будинку, який похилився обома боками так, що, здавалося, ось-ось він розломиться навпіл, і обшарпаного зимовими него­дами, з широкими, фарбованими в сірий колір вікнами і обвислими віконницями, постукали.

Коли літня, із густого сивиною у колись чорному, аж лискучому, волоссі жінка повільно відчинила двері, здивувавшись такому пізньому гостеві, перед нею стояв сутулий, але ще міцний чоловік із глибоким шрамом через усю щоку. На ньому було демісезонне пальто, сірі штани із високими манжетами, тупоносі ботинки, а на голові широкополий капелюх. Сині, дещо підів'ялі очі жадібно дивилися на жінку, яка мерзлякувато кута­ла плечі у велику вовняну хустку і якось прискіпливо придивлялася до незнайомого чоловіка, який потриво­жив її спокій.

— Можна зайти? — запитав він.

Жінка відступилася назад.

У вітальні було тепло, по-домашньому привітно. Па стіні висів великий портрет поета Тичини, під ним позо­лочений підсвічник із вставленою всередину -фотокарт­кою молодого чоловіка з вихрастим чубом, у вишиваній сорочці. Нижче була приклеєна за кінчики на шпалеру вирізка із якогось журналу, на якій молода жниця в'яже сніп пшениці. По один бік стояла книжкова шафа, а на ній великий орел розмахнув крильми — дерев'яне різь­блення. По другий бік стояла посудна шафа і на ній розмальована вазочка із пучком жовтих колосків і яко­юсь висохлою травиною, здасться, ковилем.

Раптовий гість зняв плащ і капелюх, озирнувся, куди б повісити. Господиня вказала на диван, він акуратно поклав, випрямився і пригладив рукою жорстке сиве волосся, яке спадало на право око. Тінь від капелюха не падала на продовгувате з прямим носом обличчя, і воно, освітлене електрикою, помолодшало.

—  Ви... до мене? — запитала жінка. Прибулий оглянув її і тихо сказав:

—  До те... до вас...

—  Хто ви?

—  Може, сядемо? Я з дороги...

—  Так,   так.   Сідайте.   І   вибачте...— сказала жінка і опустила очі долу, щось напружено думаючи.

—  А то хто? — кивнув чоловік на золочений підсвіч­ник і фотокартку в ньому.

—  Де? — підвела очі жінка і глянула на нього.

—  Л онде,— кивнув він  знову, вражений її очима, повними туги.

—  То? — перепитала, і тінь лягла на її вже зморшкувате обличчя.— Чоловік мій... колишній.

—  Чому колишній?

Жінка мовчала, пожадливо, вглядаючись у його лице, гострі іскорки іноді спалахували в її чорних очах і од­разу ж вичахали, полишаючи туманець суму; губи її тремтіли. Здавалося, вона ось-ось заплаче.

—  Довго розповідати.

—  І де він?

—  Хто?

—  Чоловік.

Жінка не відповідала, а мовчки дивилася на нього, і він, почервонівши, помітив, як розширюються її зіни­ці, рум'яняться щоки.

—  Коли ти пішов пізно увечері на нараду і не по­вернувся,— почала вона, упевнившись, хто він такий,— я думала, що щось трапилося па заводі. А вранці мене теж забрали і почали допитуватися, чи я не помічала за тобою якихось ворожих дій проти влади, компроме­туючих розмов про Сталіна і ще всяку всячину такого, що нормальній людині й вигадати неможливо. Що саме? А те, що ти товк скло і вкидав у масло, щоб знищувати радянських дітей, підкидав туди ще й дрібні цвяшки, а потім готувався всипати і отруту.

—  Я це знаю.

—  На мене кричали, потім били. А я чи то з переля­ку, чи ще чогось,— тільки плакала і мовчала. Тоді випу­стили. Взяли розписку, що фізично на мене ніхто не впли­вав. Так і продиктували. Наче і дійсно чогось боялися.

—  Ти впізнала мене? — запитав він і потягся до неї.

—  Як же могла  забути?  Молодість пройшла,  роки минули, а любов не зістарилася. Любов, коли вона істин­на, залишається з людиною: її ні заарештувати, ні зни­щити, вона залишається і після смерті людини.

—   І ти жила весь час оце сама? А син?

Жінка підвела голову і повними муки очима подиви­лася на нього.

—  Син... Із ним жили... в сараї. Нас же, як сім'ю ворога народу, з хати виселили. В неї поселився новий директор. А ми... Ми перебралися в сарай. Із школи мене вигнали. Вигнали й твою маму. Приїхала вона до нас у   сарай.   Корову з собою   пригнала.  Отак і жили — в одному кутку корова, в другому ми втрьох. Чоловік один збив нам широкий тапчан, біля віконця злаштував стіл. За ним і їли, і Коля вроки вчив. Мама твоя захворіла, не перенесла горя, померла скоро. Я влашту­валася прибиральницею на твій... на маслозавод. Але до мене там так немилосердно ставилися, що... пішла я звідти. Прибирала в лікарні. Хоч там добра душа знайшлася. А жили з корови: молоко, сир. Щось і на базар виносила. Хотіли, правда, її конфіскувати, як тоді модно було казати. Врятувало те, що носила моло­ко Ворбелю, начальнику НКВС. Як мене допитував — дим із цигарки втягував у себе, а тоді мені в обличчя видихав і сміявся. А молоко брав. Тільки платив не завжди. У війну німці корову забрали.

—  А син? Син?

—  Його... Голод у сорок сьомому страшний у нас був. Бачу, люди напихають манаття яке в кого є в торбу і їдуть на Західну Україну. Хто борошна привозить, хто   картоплі.   Зібралася і я. Кажуть — дитину   бери, розжалобиш, дадуть швидше, а може, й більше. Взяла я Колю, сіли ми на потяг і відправилися на Львів. Коля вже був парубчачком, бідовий такий, сильний в тілі. Життя змусило — ображали його дуже. Мусив захища­тися. Бо ж хто стане захищати сина ворога народу? Отож   наміняли   ми   клуночок   картоплі, півклуночка борошна і на даху товарняка верталися додому. А вже на Київщині... вночі... Було тоні таке. Кожен чіплявся за життя, як умів. Нам люди розповідали, але якось не вірилося. Та й що вірити чи не вірити, коли голодна смерть в очі заглядає. Людині властиво сподіватися на краще, що саме якраз її нещастя і обмине. Сподівалася і я. А воно не обминуло. Голод допікав не тільки нам. А серед людей усякі трапляються: хтось краще помре, а другому зла не причинить, а інший навпаки — чужою смертю собі життя купує. Ото й там повелося таке: на­стане ніч, вони й виходять з крюками. Знаєш, такими, як відро витягують з колодязя, коли відірветься і туди впаде, з трьома вусами зазубреними. Прив'язують його до мотузки і закидають на дах. Зачепить крюком за мі­шок — зірве з даху мішок, зачепить людину — значить, зірве людину, не встигне й скрикнути. Отак і нашого Колю... крюком... Я сама хотіла стрибнути за ним, але втримали жінки. Багато ж нас їхало, багато... На на­ступній зупинці злізла, назад по колії пішки пішла. Вже світало, як дійшла. Лежав Коля під насипом роз­битий, в крові.

Жінка змовкла, втерла сльози,

—  А... потім? — запитав він.

—  Там і  поховала  його.  Хутірець  недалеко  стояв. Люди допомогли   принести,  забинтувати.   І   могилку викопали. Додому вже добивалася сама. Без борошна, без картоплі... Однак вижила. А як, і сама того не знаю.

—   І я вижив... Перші дні допитували в районі. Спер­шу словесно добивалися, аби я себе оговорив, що таки вкидав у масло товчене скло, а в ту партію, яку мали відправляти в Москву для керівних товаришів, мав но-мір домішати отруту.  Пришили  замах   на  керівників партії і держави. Жах господній! Я тримався. Запере­чував усі домисли. Тоді почали бити, дуже бити, ледве оклигував у камері.

—  Знаю. Носила тобі передачу: білизну на переміну, картоплі вареної, хліба. Але мене не пускали до тебе і передачі не брали. Тоді мене напоумило послати Колю.

Його теж вигонили, але він розплакався, і наглядач змилостивився, взяв передачу. За другим разом переда­чу не прийняли і сказали Колі, щоб більше не приходив. Батька, мовляв, поправили етапом. А якось повертала­ся пізно вночі з хутора. Ходила до тітки і затрималась. Ішла побіля Горового яру, ти знаєш, де то. Коли бачу, світить щось в яру і люди у формі метушаться в тому світлі. Я за кущем затаїлася і спостерігаю. Аж це як грякнуть, що ледве не знепритомніла, бо подумалося, що стрельнули по мені, і страшно хтось закричав: «За Сталіна!» Згодом машина поїхала, світло пропало, а я кинулася додому. Всю ніч мене трусило, аж підкидало на тому тапчані. Догадалася, що то людей розстрілю­вали. Як не боялася, а таки пішла після роботи туди. Знайшла могилу, хоч була замаскована дерном і куща­ми пересадженими. А поряд уже був викопаний свіжий рівчак. Приготували. Так я вночі знов туди прийшла. Повторилося те саме. Подумала, що й ти там. Вістей же ніяких не доходило, де ти і що з тобою. Захворіла після того. Ледве до тями прийшла. Мовчала, скільки жила, що бачила, що чула. І зараз мовчу. Хочу кому розказати, а голос зникає і тіло починає труситися... Коли поминальний день, ходжу в той яр: поплачу, по-плачу, покладу яєць варених, чарку горілки наллю, бо гірка ж вона, як і життя наше, цукерок і тікаю. Боюся. Хоч чого боятися — що той бандюга, який те злодійство творив, побачить мене там і вб'є? Живуть же вони се­ред нас, їдять, п'ють те, що народ, який вони нищили, надбав, одним із нами повітрям дихають... А їхні жерт­ви в землі і не можуть дотягтися до їхньої горлянки, аби відомстити.

І жінка заплакала.

—  Ще й портрет Сталіна на машинах власних чіпля­ють. А чи змогли б вони малини купувати, аби він живий був? Згнили б десь в Сибіру або отам, в братсько­му рівчаку в яру,— знову заговорила тихим, але силь­ним голосом.— Розбили життя, одірвали од мене тебе, мою любов, сина  Колю, роботу в школі... Та й саме право жити людським життям. В ім'я чого?

—  Значить, їм так треба було,— зітхнув він.

—  Кому — їм?

—  Хто нищив нас, наше життя.

—  А як могло таке статися?

—  Сталося... Колись розберуться. А я думаю, що та­кий ми вже народ — любимо створювати богів і їм по­клонятися. Дай нам справжню волю, так ми ще й не захочемо. От вони й вроджуються,   як гриби мухомори. Але   головного   їм   не   вдалося ліквідувати — нашого строю.  Того   вони  й  лютували,  як   скажені собаки її агонії.

—   Чи буде їм кара?

—  Для чого?

—  Щоб такі, як вони, знали — за злочин доведеться колись відповідати. Щоб не закортіло їхнім наступни­кам повторити подібне.

—  Ми не можемо опуститися так, як вони,— похитав головою чоловік.

—  Жаль... Вони не жаліли не тільки вас, а й нас — жінок і дітей ваших. А ви їм прощаєте.

—  Ніхто їх не прощає.

—  Так арештуйте їх, судіть праведним судом, а не їхнім,   варварським.   Вони   ж   злочинці, страшніші за фашистів. Ті хоч свій народ не чіпали, а ці знищували свій   народ! — закричала   жінка і заридала, закрившії обличчя стисненими кулаками, в яких тримала кінці хустки.

—  На це ніхто не піде.

—  А їхні послідовники колись піднімуть голови. Ви подумали, що буде з тими людьми, які будуть жити після нас?  Людьми  добрими  і  талановитими  душею й розумом? Що може бути з ними?

Чоловік звівся із стільця, підійшов до жінки. Вона теж звелася, і він обняв її за плечі, подивився в очі і поцілував.

—  Ми не бачилися ціле життя. І от я знайшов тебе. Це нелегко було — ти переїхала, і слід загубився. Але я знайшов тебе...

Жінка вткнулася йому обличчям в плече, її плечі здригалися. Він гладив її сиву голову, і по запечених сибірськими морозами щоках його текли сльози.

— Не треба оздоблюватися. Ми не маємо права на злобу. Вона наш ворог. Добро і пам'ять не допустять, щоб повторилося злодійство. І ніхто вже не розлучить нас. Час не той. І люди не ті...

І ще довго в широкому вікні старого комунального будинку у світлі електрики було видно жінку, в якої тремтіли плечі, і сивого чоловіка, який стояв, обнявши її, і гладив рукою її голову.

Повернутися